А я міг би бути поетом,
ловити моменти натхнення і вірити в осінні депресії,
римувати лікерні спогади,
малювати галерею із власних снів.
А я мав би посміхатись частіше,
забуватись в нічних маревах і писати хепіенди.
Натомість проектую власну Малену,
жінку запаху диму і кольору мокко,
незриму Глорію з очима прозорими…
А мені б до ранку дочекати,
не захворіти твоїми простудами,
не заснути, не задихнутись, не промокнути…
Цей дощ не надовго, цей дощ назавжди.
А ти залишся слідом помади на зап’ясті,
важкою тінню на стомлених плечах…
Я гублюсь, пручаюсь, ламаюсь,
і, будуючи міцні стіни любові,
мимоволі стаю заручником своєї ж неволі…
Оголююсь тут перед вами,
за іронією ховаю фаталізм…
Заваривши гущу фрустрацій,
випиваю їх залпом,
і, вдивляючись в сліпоту,
намагаюсь перекричати тишу.
Не плутай: самобутність, свободу, самотність.
Тулись до ран моїх, цілуй покусані губи.
Знаєш, інколи обман звучить значно чесніше за правду,
і як захочеш піти, тоді краще – стріляй,
але патронів завжди буде замало.
